Срібні ложечки в обмін на їжу: історія Марфи Коваленко
Продовжуємо серію розповідей про свідків Голодомору, записаних у рамках проєкту «Голодомор: мозаїка історії», що втілюється спільно з ГО «Ukrainer» за підтримки Українського культурного фонду.
Коли почався Голодомор, Марфі Коваленко було шість років. Її родина врятувалася завдяки посуду із сервізу, який їхньому дідусеві колись подарували пани. Ці речі вимінювали у торгсинах на мізерну кількість їжі, і тому в сім’ї Коваленків жертв Голодомору не було.
Костянтинів. Сім’я Марфи
Село Костянтинів розташоване на правому березі річки Сула на Сумщині. Зараз воно майже вимерло — там залишилося всього кілька заселених дворів. Однак у XVII ст. це було заможне торгівельне містечко, яке у XIX ст. перейшло у власність графів Головкіних, а потім — графів Хвощинських. У маєтку останніх наймитував дід Марфи Яким Коваленко, і це пізніше врятувало його сім’ю від голодної смерті.
На фото: родина Коваленків. Справа знизу — Яким Коваленко, дідусь Марфи. Фото з сімейного архіву Коваленків.
Марфа Коваленко народилася 1926 року в сім’ї фельдшера. Її батько, Данило Якимович, працював у лікарні сусіднього села Коровинці, яку граф Головкін колись перевіз із Костянтинова. У лікарні, крім фельдшера, були й інші спеціалісти, що мали службову підводу для відвідування тяжкохворих і навіть проводили операції. Поруч стояла будівля для лікарів та їхніх сімей, де жили і батьки Марфи. Втім, вони часто навідували доньку, яка лишалася з дідусем у Костянтинові.
На фото: Фельдшери Недригайлівського району, які пройшли атестацію. Другий зліва у нижньому ряду — Данило Коваленко. 1950 рік. Фото з сімейного архіву Коваленків.
У батьків Марфи було ще двоє дітей: Олексій, який помер від скарлатини ще до її народження, та Федір. Від скарлатини померла й молодша батькова сестра. Марфа теж захворіла, коли була зовсім малою, але вижила.
— Братік як приходив, у хату його не пускали. Як я вже стала поправляться, так через вікно. Він надворі, а я в хаті коло вікна — побалакаєм. Тоді ж він або піде на Коровинці, або у сусідів переночує, а утром із дітками піде в школу у Коровинці.
Коли в Україні почалася колективізація і розкуркулення селян, постраждала і родина Марфи, хоч їхній батько працював у лікарні.
— В нас города небагато було, так одрізали город у батька. Не колгоспник же — так оставляли п’ятнадцять сотих. Оце, шо під двором. А батько сказав: «Той город, що садиться, можете забирать, а там під горою сад оставте». От стежечкою я у сад могла ходить у свій, а тут колгосп садив на нашому городі, дідовому.
Бригади, щупи та розбитий посуд
Найбільше Марфі Коваленко запам’яталася зима 1932–1933 років.
— У погребі картопля була, буряк, капуста в діжці, огірок там, таке було.
Селом ходили бригади з металевими штиками — щупами, якими вони шукали заховане в землі зерно. Також забирали і вже готові страви.
— Заходили, заглядали в піч, виносили й виливали. Ще й той горщечок кидали, щоб розбився. Тоді посуда була тільки глиняна.
На подвір’я Коваленків теж приходила така бригада. Того дня маленька Марфа залишилася вдома удвох з дідусем:
— Взимку в 32-му чи 33-му прийшла до нас бригада. Гавка собака, а вже зима, холодно. Поки дід мене вдів, вийшли надвір — вони по двору ходят. Місцеві всі, костянтинівці. Я одного знала: риже волосся, Василь звали. «Прив’яжи собаку», — кажуть дідові. А собака коло сарая, корова була в сараї. Ну так їм в сарай треба. У сарай зайшли, одв’язують корову й забирають. А отой же рижий Василь, недалекий сусіда, штурхнув діда. Дід упав. І ото я начала кричать.
Батько Марфи, оскільки був фельдшером, а не колгоспником, поїхав у Недригайлів до головного лікаря і намагався повернути свою корову, але від чужої відмовився:
— Якщо приведуть корову ту, яка була наша, — хай ставляють у сарай. Якщо приведуть корову, [яку забрали] в якої людини, в жінки, осталося четверо чи п’ятеро дітей — хай тії корови не заводять.
На фото: Данило Коваленко, батько Марфи. Фото з родинного архіву Коваленків.
Йому пообіцяли, що приведуть корову назад, проте худобу так і не повернули.
— І так ото зостались ми на весну: буряк, картошка була, сад був, сушка була. В Тернах був завод цукровий, значить було і насіння цукрових буряків.
Опору конфіскаціям селяни не чинили — боялися фізичної розправи.
Аби вижити, на вечерю люди готували солодуху (рідку страву із цукрового буряка) і пекли коржики з листя:
— Варили цукровий буряк. Обчистили, порізали на кусочки — начетверо чи напополам (який буряк по величині), зварили. Тоді вже, як зварили, ще порізали на отакі квадратики, залили розчином огірок або капусту. Хліба уже не було. Люди пекли гербики (листяники). Так у кого була корова — на молокові отой листяник можна спекти. Моя мати не пекла, бо не було молока.
Навесні не було чим засаджувати городи, тож картоплю вирощували з лушпиння. Інколи діти викопували недостиглу картоплю із землі, їли її і від отруєння помирали.
Селяни, які ще залищалися живими, не мали сил ховати померлих. У сільраді виділяли підводу, що їздила по центральній вулиці та збирала тіла, які потім хоронили на кладовищі в братських могилах.
7 серпня 1932 року був прийнятий так званий «закон про п’ять колосків», який забороняв селянам збирати колоски для себе на колгоспних полях — такі дії вважалися крадіжкою. Поля охороняли об’їждчики, які не давали селянам «розкрадати державне майно»: контролювали, щоб голодні люди не зрізали колоски на полі та не підбирали їх після збору врожаю. Об’їждчики били дітей батогом, пригадує Марфа. Ті ж, кому таки щастило назбирати трохи колосків, варили їх або перетирали жорнами на борошно.
На фото: Працівниця музею Юлія Коцур разом із Марфою Коваленко розглядають сімейний архів Коваленків. Автор фото Валентин Кузан.
Із початком колективізації жорна у селян вилучали та знищували. У Костянтинові їх мав лише коваль, алета користуватися ними дозволяв не всім, адже боявся, що хтось донесе в сільраду і жорна конфіскують:
— Тільки він молов по блату. Не всім він мог молоть: родичам, знайомим, приятелям. Це вже пізніше виявилося.
У вересні 1933 року Марфа пішла в перший клас разом зі старшими дітьми. Школа стояла прямо за хатою, в колишньому будинку священника. Клас був великий, більше тридцяти дітей. Тоді до першого класу пішли діти різного віку, від семи до десяти років. У школі дітям їсти не давали. Сім’ї допомагав старший брат Федір, який навчався в Ромнах у технікумі механізації сільського господарства, де учням виділяли харчування:
— Братік учився в Ромнах у голодовку, у 1933-му, і отакий кусочок приносив хліба в суботу матері. А я першою ухватила — та й їсти, а він плаче: «Я ж матері ніс!». Тоді вже мати ділила мені й йому, і собі, а більшість нам давала.
Люди в голодні роки часто допомагали одне одному. Марфа пам’ятає, як зі своєю подругою Сонею кожного дня приганяла корову з пасовища тітці Ганні з їхнього села, а та давала дівчатам по кружці молока:
— Я пухла не була. Дві кружки, нехай які вони є, ну 300 грам там було чи 200 молока, випивали ми з тою дівчинкою.
Старші брати Соні — Іван та Борис — голод не пережили. Їх поховали у старому погребі. Згодом померла і їхня бабуся:
— Хлопчики вмерли, так батько виніс [тіла] у погріб, шо уже завалився. Якось пригорнув. Мій дід і там ще один дід був десь у коліно викопали ямку коло того погреба, де дітки. А тоді вже там могилки зробили.
«Непотріб» зі срібла
Під час революції 1918 року сім’я графа Хвощинського залишила свій родинний маєток. Втікаючи від більшовицької влади, вони забрали з собою все, що могли повантажити. А те, що не змогли, роздали людям, які в них працювали. Так діду Марфи Якиму Коваленку дісталася частина срібного сервізу та посуд:
— Які сервізи були — так осталося, а те, шо по одній ложці, по дві вилки, дєцкє шось — ото приніс дід. Сказала: «Нате, це вашому мальчікові на подарок».
Ці речі збереглися і в часи Голодомору врятували сім’ю Марфи від смерті.
— Нашу сім’ю в голодовку багато спасло те, шо дала пані ж ота — «непотріб» із серебра. По дві-три ложки — чайна і в мене є, поламана уже, ножі нержавіючі із серебреною колодочкою, вилка, сельодочниця.
На фото: Марфа Коваленко тримає ложечку з панського сервізу, яку не виміняли на їжу в роки Голодомору.
Речі з дорогоцінних металів у Голодомор можна було здавати в торгсин. Щоб не померти з голоду, люди зносили всі цінні речі, побутове срібло і золото, обмінюючи їх за низькими цінами на їжу. Втім, інколи це могло врятувати життя:
— У Ромнах був такий магазін, так називали — Торгсин. Оце дід брав або ложку, або вилку, ішов. Пригірш чи скількись приніс, і вже мати там якусь затірку заколотила. За це ми вижили, у нашій сім’ї ніхто не вмер.
Посуд із цього сервізу, який не виміняли в торгсині за їжу, — срібну ложечку і тарілку для оселедця — Марфа Коваленко передала до фондів нашого музею.
На фото: Тарілка для оселедця, яку Марфа Коваленко передала до Музею Голодомору. Автор фото Валентин Кузан.
Маєток графа Хвощинського, господарські споруди, трактор — все передали до комуни, яка пізніше об’єдналася з місцевим колгоспом. Радянська влада також забрала в громади церкву, перетворивши її на зерносклад, де у роки Другої світової працювала і сама Марфа Коваленко. У 2007–2009 роках костянтинівську церкву було відновлено, і зараз вона є однією з найвідоміших архітектурних пам’яток регіону.
У роки Голодомору в Костянтинові, за спогадами Марфи, більшість мешканців вижили завдяки взаємодопомозі. Селяни не втрачали людяності та ділилися останнім з іншими навіть тоді, коли самі не мали чого їсти.